Запорозьке гайдамацтво xviii століття як традиційний здобичницький промисел козацтва.

  • В. І. Мільчев

Abstract

The article is dedicated to the research of the social-crime motives in activity of Zaporozian-Haydamaks during the XVIII age. Materials of the Poland, Russian Federation and Ukraine archives, which were brought into the scientific turn firstly, are the basis for the scientific research.

References

1. Скальковский А. Наезды гайдамак на Западную Украину в XVIII ст. 1733-1768. – Одесса, 1845.
2. Rawita-Gawronski F. Historya ruchow hajdamackich (w. XVIII). – Brody, 1913. – T. I, II.
3. Мірчук П. Коліївщина: гайдамацьке повстання 1768 р. – Лондон – Нью-Йорк, 1978.
4. Голобуцький В.О. Запорiзька Сiч в останнi часи свого iснування 1734-1775. – К., 1961.
5. Kohut E. Zenon. Myths Old and New: The Hajdamak Movement and the Koliivshchyna (1768) in Ricent historyography // HUS. – 1977. – Vol. I. – № 3.
6. Швидько Г.К. Гайдамаччина // Українське козацтво: Мала енциклопедія.– К.; Запоріжжя, 2002.
7. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – К., 2005.
8. Антонович В. Предисловие // Архив Юго-Западной России. – Ч. ІІІ. – Т. ІІІ: Акты о гайдамаках (1700-1768). – К., 1876.
9. Российский государственный архив древних актов (РГАДА). – Ф. 89. – Оп. 4.: 1714 г. – Д. 5.
10. Biblioteka Czartoryjskich w Krakowie (BCz), rps. 606-IV.
11. Российский государственный военно-исторический архив (РГВИА). – Ф. 52. – Оп. 1. – Д. 304. – Ч. 1. Показовим у цьому відношенні є епізод з пізніх гайдамацьких часів – з 1787-1788 рр., коли управитель маєтку князів Олександра і Йосифа Любомирських у Балті, шляхтич Календа, звинуватив у гайдамацтві, пограбував майно і навіть продав у рабство туркам (!) 25 родин волохів. Підставою для звинувачення їх у “гайдамацтві” став факт служби у Війську Запорозькому Низовому і у відродженому Чорноморському козацькому війську голів сімейств; гадаємо за доцільне привести тут цитату з документу (рапорт отамана Чорноморського козацького війська Захара Чепіги князю Г. ПотьомкінуТаврійському від 9 листопада 1788 р.) – “бывшие в старой Запорожской службе козаки волохи..., по внушимому им войска верных козаков собранию поступили по прежнему в службу... – шляхтич Коленда повлекши на оных приличие слова гайдамак, неповинно ограбил…”.
12. РГАДА. – Ф. 9. – Отд. ІІ. – Оп. 4 (ч. 3). – Кн. 94.
13. Российская национальная библиотека Отдел Рукописей (РНБ ОР). – Ф. 905. – Оп. 2. – Q-347 (копія з “розпитів” запорожців Федора Волошенка, Якова Лисого, Олексія Красновиченка та Якова Безрученка, захоплених під час грабунків у травні 1713 р.).
14. РГВИА. – Ф. 20. – Оп. 1. – Д. 31. Так, маємо звістки від 23 листопада 1730 р. про захоплення запорозько-татарською ватагою ясиру в містечку Тарановці Полтавського козацького полку.
15. Архив внешней политики Российской империи Историко-документального департамента МИД Российской Федерации (АВПРИ). – Ф. 90. – Оп. 90/1. – Д. 882. Очевидно, що нападники стереглися небезпеки викриття, оскільки у всіх випадках хоча й вдягалися на турецький штиб, а також натирали обличчя порохом або пов’язували хустками, таки розмовляли українською і мали чуприни-оселедці. Зрозуміло, що до подібного маскараду їм слід було вдаватись лише в тому разі, якщо їх добре знали в тих селищах, на які вони нападали.
16. РНБ ОР. – Ф. 1000. – Оп. 2. – Д. 874: “некоторым запорожским козакам, кои в Полше грабителства делали, учинена экзекуция, и из них приводец повешен” (11 серпня 1739 р.).
17. РГВИА. – Ф. 52. – Оп. 1. – Д. 1. – Ч. 2 (грамоти імператриці Єлизавети Петрівни Війську Запорозькому Низовому від 14 квітня 1746 р., 3 лютого й 8 квітня 1747 р., з вимогою припинити козацькі наскоки на ногайські й татарські улуси, польські володіння, а Кошу активніше переслідувати гайдамаків). Те що під гайдамацтвом у даному випадку розуміється не тільки рейди в Польську Україну, але й “луплення” татар, видно хоч би й з настанов Війську: “в турскую сторону... ездить и ходить смирно, по войсковым паспортам невооруженою рукою, ... и не посмеет уже никто другой без того себя Запорожским козаком назвать, менше ж гайдамацкие продерзости на оных затевать” (арк.65зв.).
18. РГАДА. – Ф. 248. – Оп. 115. – Д. 16. Наприклад, 25-річного запорожця Михайла Бережного (Вовка) на початку 1771 р. було засуджено на довічну каторгу в Сибіру за “девятикратные воровства лошадей, скота и пожитков у жителей запорожских зимовников”.
19. РГАДА. – Ф. 248. – Оп. 115. – Д. 16.
20. РГАДА. – Ф. 16. – Оп. 1. – Д. 797. – Ч. 3а.
21. РГВИА. – Ф. 52. – Оп. 1. – Д. 315. – Ч. 2.
22. РГАДА. – Ф. 16. – Оп. 1. – Д. 797. – Ч. 3а. Так було у випадку з козаком Йосипом Приблудою, який здійснював із своєю ватагою крадіжки та грабунки на території Запорозьких Вольностей та Новоросійської губернії, представляючись зустрічним (в тому числі й жертвам) то запорозьким полковником, то сотником Прилуцького полку, то поручиком вірменських ескадронів.
23. РГВИА. – Ф. 52. – Оп. 1. – Д. 315. – Ч. 1 (протокол допиту турецького запорожця Ничипора Карагуля, присланий при рапорті генерал-поручика П. Текелія князю Г. Потьомкіну-Таврійському 10 травня 1784 р.). Життєвий шлях цього запорожця є досить показовим. Народився він у м. Келеберді Полтавського полку у 1734 р., в козацькій родині. Після смерті батьків, у двадцятирічному віці подався на Запорожжя. Тут рибалив, чумакував. Під час російсько-турецької війни 1768-1774 рр. служив на запорозькій морській флотилії. Накопичив певні кошти, які використав після 1775 р., осівши хутором на р. Інгулі. Мав достатньо худоби, робітників. Так тривало шість років, після чого Карагуль розпродав все майно і почав пиячити (причини такої різкої зміни життєвих пріоритетів не вказує). Як скінчилися гроші, подався на турецький бік, де пристав до гайдамацької ватаги Тягуна, яка мала за базу власний курінь на Тилигульському лимані. Ходив на грабунок у польські та російські володіння, аж поки його не схопила прикордонна сторожа з донських козаків.
24. РГАДА. – Ф. 13. – Оп. 1. – Д. 78.
25. РГАДА. – Ф. 248. – Оп. 126. – Д. 2659.
26. РГАДА. – Ф. 248. – Оп. 113. – Д. 1579. Донесення гетьмана К. Розумовського в Правлячий Сенат від 22 січня 1756 р.
27. Дніпропетровський історичний музей ім. Д. Яворницького (ДІМ), КП. 7457 / АРХ. 14740 (ордер князя Г. Потьомкіна азовському губернатору В. Черткову від 24 грудня 1776 р.). Показовий момент – самі звинувачені старшини свідчили про наступне: “во оной драке учинившиеся смертоубийства произошли от находившейся тогда толпы бродяг которых необузданное своевольство не признавая никакой власти стремилось на грабеж и корысть, от чего их воздержать ничто не сильно было”.
28. РГАДА. – Ф. 248. – Оп. 113. – Д. 1591. Повна назва документу – “Реестр выписанной из производимого здесь о разбойных делах следственного дела кто имяны и прозваниями из Сечи Запорожской по оговорам разбойническим требуется о том и явствует ниже сего с объявлением куреней”. Згідно цього реєстру, навесні 1758 р. до гайдамацького промислу в Польщу рушило з січових куренів козаків: Ведмедівського – 14; Канівського – 24; Поповицького – 13; Тимошівського – 8; Джерелівського – 13; Левушківського – 19; Пластунівського – 15; Незамаївського – 6; Уманського – 2; Переяславського – 7; Кущівського – 14; Сергієвського – 5; Коренівського – 8; Дядьківського – 6; Платнерівського – 20; Крилівського – 15; Щербинівського – 7; Мишастівського – 9; Донського – 7; Деревянківського – 1; Титарівського – 5; Батуринського – 4; Конелівського – 15; Кисляківського – 33; Стеблівського [не вказано, з якого саме Вище-, чи Нижче-Стеблівського – В.М.] – 11; Калниболоцького – 7; Шкуринського – 1; Васюринського – 29; Величковського – 14; Іркліївського – 18; Рогівського – 10; Іванівського – 13; Пашківського – 6; Мінського – 6; Брюховецького – 10; Корсунського – 13. Окремо вказані “молодики з Великого Лугу” – 9, а також мешканці військових слобод Кодака – 5, Романкового – 1 та Каменського – 4. Крім того, приналежність до того чи іншого куреня ще 51 козака, встановлено не було.
29. ДІМ, КП. 38197 / АРХ. 208 (рапорт командира Личківського повіту секунд-майора Краміна азовському губернатору генерал-майорові В. Черткову від 16 лютого 1776 р.). Одружені запорожці Барвінкостінківського повіту навесні 1776 р. через своїх депутатів висловлювали губернаторові занепокоєння через брак військових команд, які б могли протистояти гайдамакам, тим більше що у них самих ще влітку 1775 р. владою було конфісковано всю зброю, позбавивши можливості самостійно впоратися з цією напастю.
30. РГАДА. – Ф. 248. – Оп. 113. – Д. 846.
31. Левченко М. Гайдамацкий кут // Киевская старина. – 1882. – Т. 5.
32. РГАДА. – Ф. 248. – Оп. 113. – Д. 1245 (“Экстракт сочиненной в Киевской губернской канцелярии из распросных речей вора и разбойника прозванием Мамая, которой в Запорожской Сечи при лантмилицкой команде распрашиван”).
33. РГАДА. – Ф. 13. – Оп. 1. – Д. 76.
34. РГАДА. – Ф. 248. – Оп. 113. – Д. 1574.
35. РГАДА. – Ф. 10. – Оп. 3. – Д. 370 – “Следственное дело о злоупотреблениях генерал-поручика И. Хорвата. 1763-1764 гг.” Справа містить десятки доведених фактів не тільки скупки краденого, навмисного не переслідування гайдамаків за частку здобичі, але й власне організації Хорватом гайдамацьких ватаг і відсилки їх на промисел до польських володінь.
36. РГАДА. – Ф. 248. – Оп. 113. – Д. 1592.
37. Archiwum Glowne Akt Dawnych w Warszawie (AGAD). – AR. – dz. II. – ks. 46 – “Punkta ktore do aszekurowania kraju pogranicznego polskiego od najazdow i rabunkow z Siczy z Gardu y innych mieysc zaporozkich sciagaia sie spisane z roznych scizlych perquiszcyi o indaqacyi tudziez z kontepat haydamakow na Kommiszyi wdztwa Braclawskiego stawionych roku 1751 d. 5 januariy et ad resolutionen 20 JMP Krakowskiego Hetmana W. Koronnego podane”.
Published
2021-08-12
How to Cite
Мільчев, В. І. (2021). Запорозьке гайдамацтво xviii століття як традиційний здобичницький промисел козацтва. Zaporizhzhia Historical Review, 1(24), 40-50. Retrieved from https://istznu.org/index.php/journal/article/view/1943
Section
Суспільно-політичні перетворення XVII – початку ХХ ст.

Most read articles by the same author(s)

1 2 > >>